.

ВОЛИНЬ

Лелеки вгорі, внизу — лепеха́ й жабуриння,
Ліси і лісочки, озера й озерця дрібні...
Цей клаптик землі — як розкішна бабина скриня,
Не знаєш ніколи, що знайдеш в кутку чи на дні.
Десь пісня столітня ще ойкне крізь регіт модерну,
Десь барва заблисне на вишитім рукаві,
Пригостить узлісся плодами дикого терну,
Джерельце в’юнке заворушиться у траві...
То раптом відкриється зору незнане болітце,
Сотворене Богом із виводком диких качат...
Усе це — Волинь, моє благовісне Полісся,
На ньому і досі Всевишнього райська печать.

Ніна ГОРИК

СЕЛА ШАЦЬКОГО РЕГІОНУ:

Адамчуки Вілиця Вільшанка Гаївка Голядин Грабове Залісся Затишшя Кам'янка Кошари Красний Бір Кропивники Мельники Омельне (Омеляне) Острівʼя Перешпа Пехи Підманове Піща Плоске Положеве Прип'ять Пулемець Пульмо Ростань Самійличі Світязь Смоляри-Світязькі Хомичі Хрипськ Шацьк

.

МОЄ СЕЛО (АДАМЧУКИ)

В Адамчуках живу і мрію,
Де плине повноводний Буг
І кожен день без меж радію,
Що поселилися ми тут.

Тут перші кроки і слова,
Тут тато, мама, вся сімʼя.
І поле, річка і ліси,
І луки, сповнені краси.

І перші подихи весни,
І літні теплі вечори.
Осінній смуток — листопад,
Зимовий вечір в снігопад.

Світанок тихий у росі,
Садок багряний у красі -
У своє серце візьму я
Назавжди, на усе життя.

Анна СУПЛИНЕВИЧ, с. Адамчуки

.

МОЄ РІДНЕ СЕЛО ДОРОГЕ...
(ГРАБОВЕ)

Там, де ліс шумить могутній,
Річка Буг біжить,
На зеленому горбочку
Грабове стоїть.

Соловейко тут співає,
Зозуля кує...
Не забуду рідне й миле
Я село моє!

Але ж як його забути,
Грабівчанський спів,
Що звучанням найніжнішим
В серденько влетів?!

Але як забути річку,
Ті поля, ліски,
Що ведуть мене з дитинства
В чарівні казки?

Як же можна розлюбити
Той пташиний спів,
Що мене у рідну школу
Стежкою привів?

Як забути ту берізку,
Милу, чарівну,
Що співає меж сестричок
Пісеньку гучну?

Квітнуть навесні садочки,
Все село цвіте,
А над ним у щасті грає
Сонце золоте!

А настане тепле літо -
Чепурне село
Обмотає, немов стрічка,
Синє Буга тло.

Любе літо, щедре літо -
Пора золота.
У селі подостигають
Вишні та жита!

А прилине тиха осінь -
Неповторний час!
Наше Грабове — грибове,
Побувайте в нас!

А накриє село наше
Килимом зима,
Річка стане склом прозорим,
Десь пташок нема.

Лиш горобчики щебечуть
Пісню на гіллі,
Що немає краще в світі,
Як в моїм селі!

Буду завжди я любити
Грабове красу.
До небес величних, синіх,
Її піднесу!

Настя ВЕРЕМЧУК, жителька с.Грабове

.

ТО ЗЕМЛЯ МОЯ
(ГРАБОВЕ)

(твір-роздум)

Мені рідною землею
Є село моє,
Сонце ясне, що з туману
Над ліском встає.

Синя річка, та, що хвилі
Котить в береги,
І ліси, й поля, й діброви,
І гаї, й луги.

Чорнобривці, айстри, мальви,
Яблуня в цвіту...
Де прекраснішу ще землю
В світі я знайду?

Синіх пролісків доріжка
В казку заведе,
А черемха руки тягне,
Мов тебе вже жде.

Дзвінко ллється у гайочку
Пісня соловʼя,
Теплим свіжим хлібом пахне
Зорана рілля.

У задумі, у глибокій
Клен старий буя.
І берізка золотава -
То земля моя.

Гриб мрійливий під сосною,
Пожовтілий гай.
То мій милий, мій чудесний,
Мій прекрасний край.

Не віддам його нікому,
Бо для мене він
Найрідніший, найлюбіший
Серед всіх країн.

Настя ВЕРЕМЧУК, 2004

.

ПІДМАНЕВЕ НЕ ПІДМАНЮЄ

Тут вагу свою гублять гроші,
Бо природа віддає свій пай.
Тут весна затримується довше,
Розкошує в хащах, як УПА.

Стелить самобранки у садочках,
Дрібен дощиком освячує луги.
І душі не чує в твоїх дочках -
Відлучає від біди і від туги.

Піснею і квітками заручені,
Сміло ступлять в села і міста,
Щоб кохати Україноньку до Збруча
І за Збручем — без кордонів, без застав.

Літо тут не відцвітає дарма -
Є в твоїх синів аж сто робіт,
В силу мудру входять ще до армії,
Легко сходять із чужих орбіт.

Осінь тут — як рідна мати щедра,
Рук не обпікає коровай.
По літах не відцвіте, не щезне
Твій весільний пінистий розмай.

Й зими не прибʼють твойого вересу,
Нагідок, півоній і жоржин...
На нові, з смолистим духом двері
Щастя символ прибива твій син.

Антон ЦВИД

.

ПІЩА

Приснилась Піща... Підморгує погода,
Піднесено палкі привіти посила.
Приємною панянкою представилась природа,
Прикраси- перли, пишні плаття приміря.

Прокинувшись, подумала : "Пташиною полину,
Поїду, підбадьорена, помчусь!
Присплю проблеми, плани похапцем покину,
Просторами піщанськими потішусь - повернусь."

Поволі панорама Піщі показалась:
Пункт пропуску, поблизу пам' ятник постав.
Плесо Піщанського приємно привіталось,
Покинуте помістя панське погляд приверта.

Повчально пришкільне подвір'я поглядає,
Послуги пропонують промислові, продтовари, пошта.
Піщаночки по- своєму піснями пригортають,
Потішно причаровують прекрасні присадибні площі.

Правдивцями приманює Підгірна,
Поблизу пропонує прохолоду потічок.
Путі полями проводжа покірно,
Пахне полин, під прихистком принишк польовичок.

Принадами природи підкупила Піща !
Пошлю привітній предостойні побажання.
Пишатимусь повіки предківським порогом,
Попрошу, помолившись, процвітання !!!

.

ПОСВЯТА РІДНОМУ ПУЛЕМЦЮ

Пройдуся Плесом, Дубським помилуюсь
до сходу сонця я по ранішній росі.
Тут залишки поселення лишились
часів славетної і давньої Русі.

А далі – Вербини з вербами над водою,
де хвилі між човнами плюскотять.
Зі сходом сонця Панське оживає,
Солдатські огороди зеленять.

А потім Ступища, Казьонне й Суховерха,
за ними – Вируб, Малошевська і Ріка.
Тут річечка маленька протікає
і липи Мілошевського шумлять.

Бельгійців сад і Лонки, й Лошакову
ходою тихою, спокійною пройду.
На Яблунці я ягід назбираю,
а на Підгір’ї десь гриба знайду.

Пройду Раськове, Зимник і Хмільник.
Вапнярню, де вапно копали,
а потім везли його в Брест
і там фортецю будували.

І ліс туди возили теж
із Орховського лісу і Великого.
А у Млинецькому – і гребля й млин,
зерно мололи з жнив і до Великодня.

А он Подулниця, Переліси й Переміси,
Демидова, Зараново й Кути,
і Кописть, Красна і Штани,
а ще Діброва й Павлові гайки.

В Сумовської посадці зупинюся,
Садила пані «джева», а вже ліс шумить
Вклонюся жертвам невинно убієнним,
яких багато у могилах тут лежить.

А хто вони були, ці люди?
Ніхто не скаже – свідків вже нема.
Лиш в шумі вітру у верхів’ях сосен –
і плач, і крики, і мольба.

Так, обійшовши всю округу,
і Волоки, Ольострове й Граничний рів,
на берег озера чудового я вийду,
що зваблює простором голубим.

Так, Пулемецьке озеро відоме всім вуграми,
що водяться в нім вже багато літ,
а у минулому – гіганськими сомами,
бувало, розміром у людський ріст.

Село моє, для мене ти єдине
з прекрасним озером, лісами і людьми,
із співом солов’їним, з журавлями,
з дитячим сміхом ти живи завжди!

Ольга Михайлівна та Володимир Антонович МАТВІЮК

.

МОЄ СЕЛО (ПУЛЬМО)

Між двох озер - моє село,
Охайно прибране Пульмо,
Бо люди тут трудящі і завзяті,
Уміють чистоту села тримати.
І ті, що приїжджають перший раз в Пульмо,
Маленькою Прибалтикою звуть його.
Село моє, рідне село,
Чудове і гарне Пульмо!
В такій красі розкинулось воно,
Немов в чудовій казці ожило.
І пестять його з обох сторін озера,
Рибалок манячи до себе.
І з всіх давен земля моя
Красою славиться і величчю лісів,
І я пишаюся, село моє, тобою,
Бо ти, Пульмо - Полісся дивоцвіт.

Валентина САГАН, жителька села Пульмо

.

.

СВІТЯЗЬ

Наше село — мальовничий куточок!
Краєвидів таких не знайдете ніде.
Коханий мені тут кожен листочок.
Синь озера манить до себе і жде
Того, хто лиш щиро життю усміхається.
Світязем й наше село називається.

Світязь — то світло! Як вигляне сонечко
Й випʼє всю ранню іскристу росу,
Замилується з хмарки, як матір на донечку,
На юну, незайману дівич-красу.
Я горджуся селом. Крізь роки щиро й палко
На всі груди гукну: «Я — світязянка!»

Валя НАТАЛЬЧУК, учениця 8 класу Світязької школи

.

ЗАМАЛО КРАЙ ЦЕЙ НАЗИВАТИ РАЄМ

Ще в вітах сосен колихалось літо,
А поміж листям осінь прилягла.
Журився серпень перестиглим житом,
Просила спокою у вересня земля.
Село дрімало, вкрившись у туманах.
Вмивався ранок, впавши у росу.
Замало край цей називати раєм;
Німієш цю побачивши красу.

Тут кожна хата на любов багата,
Тут кожне серце –– повен збан добра,
Тут кожна пісня –– то душі соната,
А день тут кожен зітканий з тепла.

В тебе закохана, мій Світязю, з дитинства.
Несуть щоразу ноги самі до води.
І гріє душу розмаїть барвиста
На берегах забута ще з весни.
Тремтить на вітрі величаве плесо,
Немов на очах радості сльоза.
Тобі, мій Світязю, любов свою принесла,
Взамін краплину чистоти взяла.

Тут кожна доля –– вистраждана воля,
Тут кожна мрія –– зоряний політ,
Тут кожні руки –– пригорщі мозолів,
А ця земля –– для мене цілий світ.

Останній промінь заховавсь у вечір,
І вишив сріблом озера сукно.
Тихенько спогад обійняв за плечі,
І кинув смуток на моє чоло.
І знов думки́ викупуються в хвилях,
І знову серце рветься із грудей
Моя весна на лебединих крилах
Летить і падає в глибінь твоїх очей.

Тут кожне слово –– подих світанковий,
Тут в кожній краплі –– передзвін віків.
Наповнюй, сило, хвилю веселкову,
Душею тут ніхто, щоб не мілів.

Ніна ОЗИМОК, учителька Світязької школи

.

МОЄМУ СВІТЯЗЮ

Хтозна́, коли мій предок тут зʼявивсь,
Коли уперше звів свою хатину,
У полісянку закохався, одруживсь,
Колиску сплів й благословив дитину...

Село моє, ти у часи легенд
Історію творило невідому,
Та знаю я, що знищене ущент,
Із згарища ти поставало знову.

Тебе не розтоптала татарва
В загарбницьку ординську пору,
Тебе не знищили «жнива»
Смертельного тифозного помору.

Тобою володіли паничі
Все переважно польські, не тутешні.
Як полишали землі ці святі
Маєток свій лишили у прийдешнє.

Пережило ти не одну війну,
Всіляких зайд побачило немало,
Проте щораз весе́лкову весну
Ти переможно-радісно стрічало.

Ти бачило, як зводили колгосп,
А згодом — як нещадно руйнували.
Дідам твоя земля була мов Бог,
Нащадки ж, як рабиню продавали.

Чима́ло років батько-Світязь* твій
Беріг дитя** від злоби та напасті,
Ростив, кормив, здійснив чимало мрій
І ймення дав своє на вічне щастя.

Чи вдячні ми? Хтось так, а хтось і ні,
Бо гроші засліпили очі.
Вже мало дач, гребуть навіть, на дні***...
А внукам що?! Одне лиш потоло́ччя****?!

Мій Світязю! Нехай хоч сто доріг
Покличуть на життєві перегони,
Я повернусь на отчий свій поріг
На поклик монастирських дзвонів...

-----------------------------------------------------------

* Батько-Світязь - озеро
** Дитя - село
***Мається на увазі збирання та продаж кладофори.
**** Потоло́ччя — витоптана, потолочена, трава чи хліб (тут — заболочене озеро)

Світлана ЛУКАШОВА (Грибук), жителька с. Світязь

.

СЕЛО МОЄ (СВІТЯЗЬ)

Село моє
Красиве і привітне.
Воно весною,
Мов калина квітне.
Щаслива я,
Що тут на світ з’явилась.
Моя дитяча мрія перша,
Саме тут здійснилась.
Люблю дивитись
На долину в срібних росах.
Люблю помилуватися
Берізкою у кучерявих косах.
Люблю, як сонечко
За обрій котиться низенько.
І вечір тихою ходою
Стелиться легенько.
Радію першому промінчику
Ясного сонця.
Вітаю пташечок дзвінких
Біля свого віконця.
Тут все прекрасне,
Все для мене рідне,
Все дороге,
Людської шани гідне.

Оленка МАТВІЙЧУК, світязянка

.

ГІМН ШАЦЬКУ

Селищ і сіл є на світі багацько,
Та кожному щастя своє.
Низько вклоняюсь тобі, древній Шацьку,
І вдячний, що ти в мене є!

Ти з давніх-давен маєш виправку хвацьку,
Ти є молодим і тепер.
Квітни в віках, незрівнянний мій Шацьку,
В окрасі лісів і озер!

Діти твої мають вроду козацьку,
І ними пишаєшся ти.
Ніколи не втратиш, рідний мій Шацьку,
Ти гідності та доброти!

Хай чайка над озером зойкне зненацька,
Хай в лісі зозуля кує...
В любові тобі зізнаюся, мій Шацьку,
І вдячний, що ти в мене є!

Євген ЦВИД

.

Немає на світі гарнішого краю,
Ніж наш, край озер і лісів.
Де б я не була-- такого немає
чарівного співу птахів!

Дитинство і юність...Вже школа позаду.
Ми йдемо схід сонця зустріть!
Куди? На Люцимер! Веселі і раді!
...Яка ж то чарівна та мить!

І ось сивина появилась на скронях,
І час вже багато що стер...
Давайте ж всі разом, неначе в долонях,
Несімо те плесо озер!

Надія СУРКОВА, жителька смт Шацьк

Матеріал зібрала і оформила сторінку Світлана ЛУКАШОВА, зав.бібліотеки опорного закладу "Шацький ліцей".
При копіюванні та використанні матеріалів із цієї сторінки посилання на сайт обовʼязкове.