БІБЛІОТЕКА ОЗ "Шацький ліцей"

ДІАНА ЖУР

УРИВОК З ОПОВІДАННЯ

Диплом ІІ ступеня у ІV відкритому літературному конкурсі фентезі та фантастики «Фантфест-2018»

Вона сиділа на підвіконні й дивилася на вечірнє засніжене вікно. В голові роїлися різні думки. Та розглядаючи чудернацькі візерунки, вимальовані морозом, їй ставало спокійніше.

Ще зранку все було добре: Андрій проводжав її до школи, Тетянка розповідала найексклюзивніші новини, а на географії за домашнє завдання отримала одинадцять! Здається, що ж ще потрібно тринадцятилітній дівчині з світло-русявим довгим (мрія дівчат!) волоссям, зеленими очима кольору весни та модельним зростом (сто сімдесят два!)? І справді, нічого. Друзів було вдосталь, батьки були не багаті, але й не бідні, жили в достатку. Маленька сестра дуже любила і запрошувала на чаювання з лялькою Анжелою.

Та потім сталося щось неочікуване…

Після четвертого уроку, саме на великій перерві, яка закінчувалася, до неї підійшов високий та міцний хлопець років сімнадцяти з глибокими блакитними очима, дивлячись в які, відразу закохуєшся і ніби тонеш в океані.

– Сьогодні о 21:00 в закинутій школі, – це було все, що він сказав.

Софійка стояла ошелешена і не розуміла, що тільки що відбулось. Цього хлопця вона бачила вперше, але знала, що він очолює якусь шкільну банду і має великий авторитет серед хлопців. Та цікавість розпирала її. Дівчина ще змалку пам’ятала, що з чужими хлопцями та чоловіками розмовляти не можна, а тим паче, йти на призначену ними зустріч. Але вона обійшла цю заборону:

– А що, як мені повинні повідомити щось важливе?

І вона все-таки пішла.

Закинута школа – моторошне місце, якого Софійка завжди боялася і обходила десятою дорогою. Та цього разу вона впевненим кроком йшла на призначену зустріч. Коли зайшла, побачила маленький блимаючий вогник та почула два хлопчачих голоси, які про щось розмовляли:

– Ти не розумієш, ми повинні йому допомогти, тому що він в свій час допоміг нам. А ти згадай, що він зробив, коли ти з Наталею посварився?

– Та… Пам’ятаю, як виручив тоді. І зробив це оригінально, – другий голос лився тихо й лагідно.

Це було все, що Софійці вдалось почути, бо саме в цей час вона ступила на стару розсохлу дошку, яка з тріскотом розламалась навпіл.

– Ти прийшла! Ми дуже раді тебе бачити! – це був той хлопець, що призначав зустріч.

– Привіт! – озвалась дівчина. Їй не було страшно, бо цікавість узяла гору, – Навіщо ви мене сюди покликали? Що вам потрібно?

– Та ти не бійся. Ми нічого лихого тобі не заподіємо, лише попросимо про послугу.

– Яку? – Софійчині очі загорілися.

– Розумієш… Наш друг Іван, або, як ми його називаємо, Ваня, закохався і не знає, як сказати дівчині про це. Та це ще не все, після цього з ним почали відбуватися дивні речі: сняться жахи, в яких його старша сестра, що померла в аварії, закликає до однієї справи.

– Ну це все дуже цікаво, а я тут до чого? Не розумію… – Софійка була збита з пантелику.

– До того, що закохався він у тебе, – це сказав другий хлопець, набагато меншого зросту, ніж Сергій (це ім’я парубка з очима кольору неба).

– Що??? – від здивування дівчина витріщила очі.

– Так-так. А оця його сестра, приходячи в снах, каже, що та, яка продовжить їх рід, повинна потрапити в майбутнє і захистити своїх дітей, бо може статися непоправне.

– Хм… І чим я маю допомогти?

– Та Іван думає, що ти і є та, яка повинна потрапити в майбутнє.

– А чому саме я? І чого він сам не прийшов? – ця заява заінтригувала Софійку, і вона всерйоз роздумувала над планом дій.

– Іван сказав, що йому серце підказує. А не прийшов, бо… злякався, що ти відмовиш йому.

– Добре, я подумаю над вашою пропозицією.

– Але в тебе небагато часу, завтра – кінцевий термін, до опівночі.

– Гаразд! В цей же час, на цьому ж місці завтра.

- О’кей, – попрощавшись, хлопці залишили дівчину наодинці з її думками.

Прийшовши додому, Софійка відразу лягла в ліжко, але заснути їй не вдавалося. Вона все думала про сьогоднішню розмову. І все ж таки вирішила спробувати свої сили заради хлопця, бо він їй теж подобався (але про це ніхто не знав).

На другий день вони знову зібралися, все узгодили і почали складати план дій. На цей раз Іван був присутнім.

– На скільки років я повинна переміститися і, головне: як?

– Не хвилюйся, все буде. Нещодавно в мене вдома знайшлася машина часу, і виявилась вона дуже цікаво: мій старший брат Андрій грав з сестричкою в хованки і, не знаючи де заховатися, заліз у велику порожню кухонну шафку. На превеликий подив, сестра його не знайшла, та через годину до кімнати увійшов розкошланий та сонний Андрій і розповів, що побував у майбутньому, на своєму весіллі, – поділився секретом Сергій.

– Ого! – вигукнули всі хором.

– Але це не все. Щоб чудодійна шафка почала працювати, потрібно сказати чарівний пароль: «Не знайдеш!»

– Добре, я переміщусь на п’ятнадцять років вперед, а далі що?

Всі мовчали, бо і справді не знали.

– Отже, слухайте: мені потрібні фотографії Івана в дитинстві та в справжній час, фото його батьків та братів-сестер.

– Навіщо вони тобі? – Ваня нічого не розумів.

– Я повинна детально вивчити історію твого роду і тільки тоді починати діяти, – рішуче заявила Софійка.

Після того, як всі розійшлися, Іван, густо червоніючи, сказав:

– Дякую, що погодилась допомогти.

– Та немає за що. Мені і самій цікаво чим це все закінчиться, – сказала Софійка і побачила, що Іван жестом попросив її руку.

Він провів її додому, погулявши та наговорившись з дівчиною.

Пройшов не один день, як Софійка всіх зібрала. На цей раз не в закинутій школі, а в кафе.

– Я детально вивчила інформацію про всіх членів твоєї родини і можу відправлятися в майбутнє, – звернулася дівчина до Івана.

– То коли почнемо? – відразу запитав Сергій.

– Завтра ж, не будемо відкладати на потім.

– Тоді чекаю тебе завтра о першій годині дня. Знаєш де моя квартира? –слова Сергія були тверді, але водночас і лагідні.

– Ні, не знаю.

– Я тобі сьогодні покажу! – озвався Ваня, головний винуватець подій.

Наступного дня, а це була субота, йшов сніг та був сильний вітер, але незважаючи на це, Софійка йшла в інший кінець свого чарівного міста Львова. В якійсь книзі вона читала, що субота – це сприятливий день для якихось важливих рішень та подій.

Знайшовши потрібну квартиру, дівчина натиснула на дзвінок. Двері відчинила літня жінка з ніжним голосом, який вилився у запитанні:

– Вам кого?

– А Сергій вдома? – знічено, запитанням на запитання відповіла Софійка.

– Сергію! До тебе прийшла якась дівчина!

– О, це ти! Привіт, заходь! – Сергій був у доброму гуморі.

– А що це ти такий веселий?

– Нічого, просто радію, що нарешті ми зможемо допомогти Івану.

– Так, я теж сподіваюсь, що нам все вдасться! – радісно гукнула дівчина.

Вони зайшли на кухню, саме туди, де була чарівна шафка. Їм пощастило: у кімнаті не було нікого, всі збиралися на зимову прогулянку.

– Отже, я переміщуюсь на 15 років вперед і спершу шукаю потрібну вулицю: Шевченка 6, квартира 25, якщо я не помиляюсь?

– Так, все правильно.

– Далі, якщо він там не мешкає, то шукаю по інших вказаних адресах. Правильно?

– Угу… – пробурмотів хлопець, він думав про щось своє, – Але зачекай… Нещодавно Ваня казав, що у сні сестра вказала потрібну вулицю. Я десь занотував, як вона називається. А, ось же. Брестська 107, квартира 5.

– Значить, спершу розшукаю цю вулицю. Надіюсь, що нам пощастить.

– І я.

Софійка залізла у громіздку шафку, в якій на подив дійсно нічогісінького не було, і проказала пароль «Не знайдеш!»

Їй здалося, що вона довго спала, а ще не могла зрозуміти, де знаходиться. Та дівчина, не розгубившись, згадала, як її вчила бабуся: якщо не знаєш, що робити – роби зарядку. Софійка так і вчинила. Вона пробігла двічі навколо парку, в якому опинилася, і раптом впізнала знайому вулицю. Зосередившись, почала шукати адресу, яка була записана в нотатнику. Швидко знайшовши потрібні будинок та квартиру, схвильовано подзвонила в двері. Їх відчинила низенька жіночка зі світлим волоссям, що сяяло, наче сонячне проміння. А її карі очі пронизували наскрізь і ніби гіпнотизували. Пані була вбрана дивно: в чорну сукню з фартухом, як в хатньої робітниці.

– Доброго дня! Кого ви шукаєте? – озвався приємний жіночий голос.

– Мені потрібна Козубова Софія, – чемно відповіла дівчина, – вона тут мешкає?

– Так. Вона вам терміново потрібна? Бо пані Софія просила не турбувати.

– Гаразд, я зайду пізніше. Але скажіть одне: вона одружена з Гострицьким Іваном та має двох дітей? – прямо запитала Софійка.

– Вибачте, я не можу вам надати такої інформації. А ви, власне, ким їй будете?

– Племінниця… Двоюрідна. Вирішила провідати родичку. Та нічого, я іншим разом зайду.

– Зачекайте! Те, що ви запитували – правда. У неї справді двоє дітей та чоловік Іван.

– Дякую за інформацію! До побачення! – Софійка вже бігла сходами, як раптом почула:

– А що, ви теж хочете дізнатися, що за небезпека повисла над її дітьми?

– Не зрозуміла…

– Та все ти розумієш! Я ж знаю! – жінка вже чомусь говорила зверхньо.

– Я?

– Так, ти! Але бачу, що налаштована ти рішуче, тому заходь, – ця, як здалося спочатку, лагідна жінка з приємним голосом, дедалі більше ставала розлюченою.

Зайшовши в квартиру, дівчина звернула увагу на годинник, який цокав так голосно і ритмічно, що, здавалось, навіть заважав говорити. Пройшовши до найбільшої зали, Софійка остовпіла: як тут все було дорого обставлено! Меблі, напевно, з Італії, на це вказував колір та орнамент (Софійчина мама була дизайнером і розповідала дочці особливості розпису, орнаменту різних народів та націй), а вази були такими різноманітними, що не можна було зрозуміти, з якої країни вони привезені.

Владним жестом руки жінка запросила Софійку сісти на диван. У квартирі було тихо, якщо не враховувати цокання годинника. Сівши, уважна дівчина помітила родинне фото на каміні. Підійшовши ближче, вона побачила двох чудових діток: хлопчика та дівчинку, які були, напевне, двійнятами. На задньому плані помітила молодого, проте поважного Івана, який сидів на цьому ж таки дивані. «А він анітрохи не змінився!» – подумала. Біля нього була якась вродлива жінка, яка когось Софійці нагадувала. Потім зрозуміла, що це вона сама. «А я дуже змінилася. І погарнішала!» – задоволено відмітила подумки. Та гучний стукіт перервав роздуми дівчини.

– Що сталося? – з острахом запитала.

– Нічого. Просто тарілка розбилася, – відповіла пані вже лагіднішим голосом.

«На щастя», – заспокоювала себе дівчина.

– Та ти сідай, не бійся. Я просто хочу тобі допомогти, – сказала, як пізніше виявилося, хатня робітниця сім’ї Гострицьких, Олена.

– А чому Ви хочете мені допомогти? – насторожено запитала Софійка, та швидко додала: – І як?

– Розумієш, я твоя далека родичка-віщунка. Ще рік тому я передбачила, що ти повинна потрапити у майбутнє. Але коли, не знала, і не могла зрозуміти, чому. А тепер знаю: твоя чакра відганяє від себе все нечисте й магічну силу, яку мають віщуни та екстрасенси.

– Ви не жартуєте? Ні? – спершу дівчина сприйняла це, як жарт.

– Хіба можна жартувати з такими речами? – жінка стала розмовляти серйозніше.

– Ну ні, але… – дівчина не закінчила, бо тітка Олена її перебила.

– Ніяких але! Потрібно діяти, бо часу обмаль! Всього лиш тиждень, а далі чари знову наберуться сили, і їх не можна буде зупинити.

– Які чари?

– Сама потім дізнаєшся, – було відчутно, що жінка явно щось приховує.

– Ну гаразд.

Софійка була збита з пантелику. Вона нічого не розуміла. Але їй чимскоріше хотілося розплутати цю історію та повернутися додому, де заспокоювали навіть стіни і, звісно ж, радісна сестричка.

Сидячи на дивані, Софійка намагалася прокрутити в голові події, які відбулись раніше. В цей момент їй якнайшвидше хотілося прокинутися в своєму улюбленому ліжку з маленькою кішкою Муркою. Та спогад про бідного, небайдужого їй хлопця враз зупинив плин приємних думок. «Зберися, тобі потрібно пройти через цей заплутаний лабіринту!» – подумала дівчина.

– Отже, що я повинна робити? – суцільним текстом випалила вона.

– Зачекай, – промовила вже лагідніше жінка. Давай я зроблю тобі чаю з м’ятою і заодно все розповім.

– Гаразд! – Софійка дивувалася спритній зміні емоцій цієї пані.

Принісши на таці чай з бубликами, та почала розповідати:

– Я бачу, ти настроєна рішуче, тому хочу подарувати на пам’ять про наше знайомство цей чарівний амулет. Ніколи не знімай його, і він допоможе тобі у скрутну хвилину.

– Але як він мені може допомогти?

– Сама потім дізнаєшся, – загадково усміхнулась жінка.

Софійка, як сиділа з бубликом в руці, так і завмерла, просидівши так, мабуть, хвилин 5. «От тепер я точно нічого не розумію…» – тихцем розмовляла зі своєю підсвідомістю дівчина.

– Що ти там бурмочеш? – запитала Олена Петрівна.

– Та так, нічого! То Ви не договорили план моїх дії, або я його прослухала, – червоніючи від вуха до вуха, промовила дівчина.

– Ааа, так. Ти повинна переміститися ще на два роки вперед та виграти Невмирущого (людину, яка має чималий вплив по всій Україні та кількох сусідніх державах під прізвиськом Чахлик), і лише тоді твоя місія захисника буде виконаною.

– А де мені шукати того Чахлика? – вражена Софійка ледь говорила.

– Івана Власовича? В Франківську, де ж ще, – сказала жінка, виймаючи з кишені свого фартушка карту й, тицьнувши пальцем, вказала адресу, – Ось!

– О, добре, що це недалеко. Сяду на поїзд та за кілька годин буду там, – радісно вигукнула Софійка.

– Гаразд! Я думаю, ти впораєшся з цим завданням, але не забувай про амулет! І перед зустріччю з Чахликом тобі потрібно добряче виспатись! – на прощання дала настанову.

– Добре, – гукнула дівчина, будучи вже на сходах.

Йшовши по вулиці, відчула якусь силу, що ніби вселилася в неї та додавала сміливості й віри. Нарешті, зібравшись з думками, вона прошепотіла: «Не знайдеш!»

Очунявши, Софійка відчула, що дуже болять голова та ноги. А коли вилізла з шафки, побачила Сергія, що спав, сидячи на кріслі. Обережним дотиком руки розбудила його.

– Де я? – з розпашілим обличчям вигукнув він.

– Ти вдома, заспокойся! – лагідним голосом мовила дівчина.

– А-а, це ти. Ну що, ти щось дізналася, в тебе вийшло? – одним подихом випалив хлопець.

– Я тобі потім розповім, бо дуже хочу спати! І тобі б сон не завадив! – гукнула дівчина, виходячи з квартири.

Прийшовши додому, відразу кинулась під ковдру, навіть не думаючи про уроки, які потрібно було готувати. «Та нічого, на сьогодні це не головне», – подумала дівчина провалюючись в сон.

Мабуть, вона проспала близько 10-ти годин і прокинулася вже після полудня. Тільки-но відкривши очі, Софійка побачила записку та млинці з молоком на столі. «Ми поїхали до бабусі Ліди. Затримаємося на кілька днів. Мама.» – це було все, що прочитала з аркуша.

Зрадівши, що в неї є час, дівчина виринула з обіймів свого ліжка та пірнула в свій улюблений одяг: сині джинси та гранатовий светр, який їй подарувала мама на дванадцятиріччя. Софійка вважала його своєрідним оберегом, і тому завжди одягала на контрольні (вірила, що він неодмінно принесе їй удачу).

Ще біжучи по сходах, відчула якийсь дивний запах. Він був приємний та гіркий водночас. Ніби аромат кави з кардамоном. Та коли дівчина вийшла на вулицю, зрозуміла, що це запах дерев, такий збадьоруючий, що хотілося танцювати від радості, бо саме ввечері пройшовся сніг з дощем освіжаючо-мажорним кроком. Він долинав з розміщеного неподалік Софійчиного будинку парку, в якому вона дуже любила гуляти ще змалку. От і сьогодні вирішила усамітнитися в ньому, тим паче він знаходився саме по дорозі до Сергія. Йшла, підстрибуючи і відчуваючи якусь невимовну радість. «Напевне, сьогодні трапиться щось дуже хороше», – подумала дівчина, й сама вразилась своєму оптимізму.

Знайшовши Сергієву вулицю, не задумуючись, попростувала до його квартири й сміливо натиснула на дзвінок.

– Привіт! А я до тебе! – випалила з порогу.

– О, привіт! Саме тебе й чекаю. Ти ж мені так і не розповіла, що з тобою трапилося в минулій подорожі.

– Звичайно, звичайно, я тобі все розповім, але вже після закінчення нашої надзвичайної пригоди, – засміялася дівчина.

– То давай хоч чаю поп’ємо, – запросив Софійку парубок.

– Не відмовлюся від горнятка.

Вони разом засміялися та попрямували на кухню пити, як сказав Сергій, фірмовий чай його бабусі, що проживає в Івано-Франківську й власноруч збирає всілякі цілющі трави. Ще додав, що саме вона навчила і його розбиратись в них та їх властивостях.

– Це дуже цікаво. А ти зможеш і мене цьому навчити? – зніяковіло запитала Софійка.

– Звичайно, при нагоді я тебе навчу всього, що знаю, – радісно відповів хлопець.

Після чаювання вони ще розмовляли, мабуть, годину. Та вдосталь наговорившись, Софійка залізла в порожню-порожнісіньку шафку та промовила чарівне словосполучення: «Не знайдеш!»

Вона отямилася в одному з місцевих парків, неподалік від квартири Івана. Відразу зметикувавши, дівчина попрямувала до залізничної станції – купувати білет до Франківська. Після півгодинного стояння в черзі, дівчина нарешті зайшла в потяг. Знайшовши потрібне купе, Софійка згадала про чарівний амулет, подарований тіткою Оленою та подумки поблагала його допомогти у всіх труднощах, які чекають на неї.

«Поки я в дорозі, думаю, треба хоч трішки подрімати перед зустріччю з тим моторошим Чахликом, як там його – Іваном Власовичем», – думавши про це, Софійка, увімкнула музику в навушниках та відразу почала провалюватись в сон. Там вона зустрілась з якимись фантастичними істотами, які поспіхом кудись її кликали. Та недодивлений сон перервався на найцікавішому місці голосом провідниці, яка гучно повідомила, що через 20 хвилин зупинка під назвою «Франківськ».............

.

Джерело: сайт Херсонської обласної бібліотеки для дітей